«- Хто?» «- Україна»

[hetaukrainian]

Назва: «- Хто?» «- Україна»
Автор: Silent Whisper
Бета: Немає
Фендом: Hetalia: Axis Powers
Персонажі: Україна, Львів, Харків, звичайні люди, згадуються Польща та Росія
Рейтинг: G
Жанри: Ангст, Джен, Психологія, Буденність
Попередження: ОЖП, OOC
Розмір: Драбл
Статус: завершений
Анотація:
З такими успіхами, найближчим часом такого явища, як Україна не існуватиме. По клаптикам розтягнуть землі сусіди та «друзі», а її народ тільки подякує. Він уже давно масово виїжджає за кордон, адже життя в Європі краще, ніж у «цій Богом забутій країні».
Публікація на інших ресурсах:
Якщо маєте таке бажання, то попередьте мене. Шапка повина бути така сама :З
Примітки автора:
Не знаю, чи сподобається це комусь, але це так званий "крик душі". Дійсно болить серце за нашу країну і обійти стороною це не можна.

Перша і єдина частина
Ритмічний, тихий стукіт колес, набундючені дощові краплі стікають по мутному склу, а під стелею тихо шипить радіо, зрідка видавлюючи звуки, що хоча б чимось нагадують мелодію чи спів. Крізь тонюсінькі і, до того ж, жовті, а зовсім не білосніжні фіранки зі знаком «УР*», чудово проглядається сірий осінній пейзаж, що зовсім не радує око. Голі дерева та брудне місиво з вологої землі і листя, що згнило, служать краєвидом у вікні. Крихітний пластмасовий карниз, на якому й тримаються убогі фіранки, весь час жалібно скрипить, на диво, вдало потрапляючи в такт тяжкому хрипу радіо.
Дівчина, зітхнувши, втомлено упала на ліжко і втупилася на верхню поличку. По тілу пробігли мурашки від дотику шкіри до вологої постелі, а очі тут же помітили проїдені міллю чи, може, проколоті кимось дірки в оббивці. Ось це і є «український сервіс». Всі умови для розвитку туристичного бізнесу.
Ольга фиркнула і сіла на своєму місці, щоб не бачити тої чудової картини та не мерзнути на гидкій постільній білизні. Дві її сусідки, очевидно, пішли у вагон-ресторан, щоб пообідати та залишили її тут одну зі своїми проблемами і, як можна помітити, клопами.
Висидівши у пустому купе ще лише хвилину, Черненко різко піднялася і прожогом вискочила у коридор, ковтаючи повітря, як риба, викинута на берег. Повітря тут здалося свіжішим та прохолоднішим і дівчині стало легше. Заспокоївшись, вона згадала свої нещодавні думки, посумнішала і, закривши очі, притулилася лобом до холодного скла, почавши нервово відбивати пальцями по ньому якийсь ритм. Почувся звук відкриття дверей купе, а потім жвава розмова, більше схожа на сварку. Голоси наближалися і, зрозумівши, що зіткнення з співрозмовниками їй не уникнути, Україна відхилилася від вікна і апатично подивилася на двох хлопців.
Перший, високий та худорлявий, активно жестикулював, все підвищуючи голос. Він весь час скуйовджував і так сплутане світло-каштанове волосся, намагаючись відкинути його з чола. Другий, також високий, але дещо міцніший, вів себе більш стримано, але, не дивлячись на те, що говорив він не голосно, його бас було добре чути і у кінці коридору. Обоє розмовляли з очевидною неохотою, не відчуваючи особливої симпатії один одного, зрідка відпускаючи саркастичні жарти в адресу співрозмовника. Назрівала бійка, і Ольга, будучи прекрасно знайома з обома «півнями», натягнула неприродну посмішку, якій навчилася у брата, і голосно, щоб обидва хлопці її почули, вигукнула:
— Харкове, Львове, як я рада вас бачити!
Почувши, що їх кличуть, супротивники повернулися і, побачивши дівчину, швидко до неї наблизилися та потисли з нею руки.
— Ольго, добрий день. Чого це ти тут сама? Мені здається, з тобою мала їхати у Київ Крим, — запитав шатен, схрестивши руки на грудях і хмикнув, бачачи, як його «товариш» здивовано хмуриться.
— Вона не захотіла їхати взагалі, — відрізала Черненко, насупившись та звернулася вже до другого, — А ти, Віктор, чому мовчиш?
-Извини? — підняв брови догори Харків, дивлячись на дівчину дещо гордовито, але та, здається, цього вже й не помітила. Гірка посмішка спотворила чарівні риси обличчя, і Україна відвернулася знову до вікна, виводячи на його запотілій поверхні якісь букви та символи. У грудях щось боляче защемило, ніби відкрилась якась давня рана. Горло здавило, а у роті з’явився якийсь кислий присмак лимону. В очах защипало, і дівчина почала часто кліпати, щоб зігнати сльози з вій. Дякую, Іване, удружив ти, звичайно, зі своїм впливом на схід. Рідної мови не розуміють…і не хочуть.
— А ти, Станіслав, чим ощасливиш? – спитала Черненко, ковтаючи образу, але голос не здригнувся, і міста нічого не помітили. Хоча, може, вони й не хотіли помічати…
— Ох, я ще вчора з Краковом та Любліном розмовляв. Я їх запросив, то ми й розговорилися. Звичайно, рівень життя наш і їхній нема що й порівнювати. І в освіті у них краще, і туристів більше, та й економіка стабільніша…До того ж, у них кращі відносини з іншими Європейськими містами і… — і «Остапа понесло», як продовжила подумки Україна, далі вже не слухаючи «столицю заходу». Чудово. І тобі дякую, Феліксе, за вплив. Скоро, серцем чую, і ти шматок земель отримаєш, який так давно хотів. А я й перечити не буду, дарма воно все… Сподіваюсь, хоча б після цього ти задоволений залишишся. Тяжко зітхнувши, Ольга, широко, надто широко, посміхаючись, повернулась до юнаків і сказала:
— Я дуже рада була вас побачити, хлопці, та поговоримо уже в Києві, гаразд? Я щось дуже втомилася…
Залишивши дещо приголомшених такими діями Львів і Харків, дівчина, зібравши всі сили, що залишилися, ледь відкрила дверці купе та зникла у ньому, навіть не обернувшись. Уже там, не будучи під пильним поглядами міст, Черненко посмутнішала, ніби зняла маску з обличчя. Як же ж воно все остогиділо…
З такими успіхами, найближчим часом такого явища, як Україна не існуватиме. По клаптикам розтягнуть землі сусіди та «друзі», а її народ тільки подякує. Він уже давно масово виїжджає за кордон, адже життя в Європі краще, ніж у «цій Богом забутій країні».
Почервонілі очі знову за декілька днів наповнилися слізьми, і дівчина, не в змозі стриматися, схлипнула. Голова знову розболілася, ніби невдоволення всіх людей одним поштовхом влилося в неї та затопило надію на краще, перехоплюючи подих. Вона стомилася від пустих обіцянок та голосних пафосних слів, а пустка байдужості в душі все росла, повільно тягнучи холодні руки до серця.
Двері тихо відкрилися, і в приміщення зайшли сусідки Ольги – мати з дорослою дочкою. Жінка і студентка про щось сперечалися і навіть не помітили присутності українки, але та була цьому лише рада. Вона не хотіла, щоб її бачили в такому жалюгідному стані. Не маючи вибору, Черненко прислухалася до напруженої розмови, а, почувши, про що йде мова, затамувала подих.
— Ех, Настя, послушай меня. Я всё же дольше тебя живу, знаю лучше, как правильно. Учи польский или немецкий, и поедешь за границу учится. Там и жить можно, не то, что здесь. Люди состояния имеют, а не последние копейки собирают. Пришла в упадок страна, но что же нам, с ней тонуть? – гнівно закінчила мати, перераховуючи купюри у гаманці, та потім лише приречено махнула рукою.
— Знаєш, мамо, а я передумала у Польщі вчитися. Досить уже тікати, як щурі з корабля. Щоб щось змінилося, потрібно, в кінці кінців, хоча б щось робити, і я принципово не хочу нікуди їхати, — хмикнула дівчина, закинувши ногу на ногу, — Вчитися бути в Україні, і працювати також, а інші хай їдуть собі за кордон. Повір, тікають лише ліниві, ті, що просто не хочуть щось будувати, а прагнуть знайти все готове.
Студентка ще раз посміхнулася і дістала з сумки уже стару й пошарпану книгу «Тіні забутих предків» та почала зосереджено читати.
А на обличчі Ольги все ширшала посмішка, відверта та щаслива, як ніколи. Ех, не все ще втрачено. Багато що вже вона пережила, а доки є такі люди, і далі жити буде.

* Українська Залізниця